Продовження розповіді про суперників київського «Динамо» під час першої переможної європейської кампанії вже у 1975-му році. Нагадаємо також, що кияни зробили «золотий дубль» у сезоні-74, відповідно, у досить непоганому настрої готувалися до наступного.
1/4 фіналу (перші матчі: 5 березня, матчі у відповідь: 19 березня 1975 року).
Спочатку, звичайно, про головних героїв публікації – в умовах кліше «весняний футбол» пройдений «на мінімалках» турецький «Бурсаспор»: 1:0 на виїзді (Володимир Онищенко) та 2:0 вдома (Віктор Колотов та Володимир Мунтян). Чемпіон Туреччини 2010-го року був єдиним абсолютно «прохідним» суперником динамівців, він взагалі уперше потрапив до євротурніру, та й то лише завдяки фіналу національного Кубку 1974-го року (золотий дубль за «Фенербахче»). У чемпіонаті до новітніх часів жодного разу не входив навіть у десятку сильніших. До єврокубків «крокодили» наступного разу потрапили аж у 1986-му, але вже як повноцінні володарі турецького Кубку (також єдиного у клубній історії на сьогодні), та були знищені «Аяксом» у першому ж раунді. Окрім згаданих у першій частині шотландців, в 1/16 фіналу «Бурсаспором» був здоланий опір ірландського «Фінн Харпс» – 4:2, 0:0.
А тепер у наше оповідання, як торнадо, уривається найкращий клуб планети – «Реал» (Мадрид)! Але ненадовго, тільки для того, щоб нагадати про епічний виліт від белградської «Црвени Звезди». Після матчу в іспанській столиці (2:0) мало хто міг сподіватися на позитивний результат для югославської «зірки», проте матч у відповідь завершився із дзеркальним рахунком, а за підсумками серії пенальті «los Blancos» припинили подальший похід за трофеєм…
Не думаю, що наразі є сенс детально занурюватися в історію «Реала», але слід зазначити, що тоді за команду грали двоє чинних чемпіонів світу – Пауль Брайтнер та Гюнтер Нетцер, а також – у 70-х роках минулого століття «вершкові» не виграли жодного єврокубку, що безпрецедентно для окремої декади в історії клубу, хоча й були «десь завжди поруч». Крім того, Кубок володарів кубків так і не підкорився мадридцям (із чотирьох спроб, незважаючи на два фінали, зокрема, поразку від лондонського «Челсі» у переграванні у 1971-му році – 1:2 після 1:1 у першому матчі). І, напевно, треба врахувати болючу поразку «Динамо» від іспанців рівно за два роки до подій, що згадуються, у чвертьфіналі Кубку чемпіонів – 0:0, 0:3. Дубль 2: яких фаворитів вам ще не вистачає?
ПСВ – «Бенфіка». 0:0, 2:1. У достатньо рівному протистоянні постійні учасники єврокубків, насамперед Кубку європейських чемпіонів, залишили турнір. На португальцях вже висіло міфічне «прокляття Бели Гуттманна», колишнього тренера, з яким вони взяли два «вухатих» поспіль, у 1961 – 1962 роках, та який після звільнення заявив, що після нього «Лісабонські орли» більше жодного трофею в Європі не здобудуть. Історія цікава, навіть заслуговує окремої публікації.
Залишається «якийсь оцього Ференцварош». Чим займався у чвертьфіналі – таке, дрібниці, перемагав на виїзді шведський «Мальме» 3:1, із наступною нічиєю вдома 1:1. За чотири роки скандинави вийдуть у фінал Кубку чемпіонів, не забувши прибрати зі шляху київське «Динамо» у другому раунді. Двоє гравців команди у складі національної збірної Швеції на Мундіалі-74 увійшли до Топ-6.
1/2 фіналу (перші матчі: 9 квітня, матчі у відповідь: 23 квітня 1975 року).
Згадаємо моменти пам’ятної битви динамівців проти надпотужного нідерландського ПСВ, який із початку київського матчу відверто недооцінив можливості нашої команди та реально заграв, вже маючи 0:3 у пасиві (Колотов, Онищенко, Блохін). Моментів вистачало для того, щоб зробити рахунок не зовсім комфортним для господарів, але уявна футбольна Фортуна покарала гравців з Ейндговена за попередню необачність. Перша та єдина в турнірі поразка киян за підсумками матчу у відповідь (1:2, гол на рахунку Леоніда Буряка) стала слабкою втіхою для голландців.
Олег Володимирович Блохін у біографічній книзі «Футбол на все життя» згадує: «Одним словом, всё было привычно. Кроме соперников. Голландцы! Этим всё сказано. Мы ещё помнили яркую игру команды Круиффа на прошлогоднем чемпионате мира»
Водночас, внесок «Спортивного союзу концерну «Philips» у ту саму яскраву гру збірної, що закохала в себе більшість футбольної планети, був досить символічним – у заявку потрапили лише брати Рене і Віллі ван де Керкхофи, а також Плен Стрік, з них тільки перший провів на полі 45 хвилин, хоча це й був другий тайм незабутньої фінальної гри проти ФРН.
Основу «Ораньє» тоді складали футболісти «Аякса» та «Фейенорда». Більш помітний слід на світовому форумі за свою збірну залишили шведські легіонери ПСВ Бйорн Нурдквіст (на момент завершення кар’єри – світовий рекордсмен за кількістю матчів за національну команду) та автор обох голів у ворота «Динамо» Ральф Едстрем (володар «Бронзової бутси» чемпіонату із чотирма голами).
Тим не менше, у тому сезоні команда з Ейндговену посунула вищезгаданий дуумвірат із першого місця Ередівізі, потім виграла ще два чемпіонати з трьох, наступного року дійшла до півфіналу Кубку чемпіонів, а у 1978-му впевнено перемогла у Кубку УЄФА. У 1988-му, найкращому році в історії нідерландського футболу на сьогодні, на ПСВ очікував головний європейський трофей.
Матчі іншого півфіналу між «Црвеною Звездою» та угорським клубом, що «якийсь оцього», запам’яталися рідкісними «гойдалками». Після виграшу 2:1 у Будапешті «Фраді» на 7-й хвилині белградської гри також вийшли вперед, але господарі забили на початку другого тайму. Далі «Ференцварош» за двадцять хвилин до завершення основного часу залишився вдесятьох, і дуже швидко рахунок став рівним вже за підсумками дуелі. Втім, ще за кілька хвилин німецький арбітр перед очами майже стотисячної аудиторії стадіону призначив достатньо спірний одинадцятиметровий (звісно, VAR поки що не завезли). 2:2, а значить, за нашою традицією з початку огляду турніру, декілька слів про «червоно-білих».
Один з найчастіших учасників єврокубків, який із 1955-го року по сьогодні пропустив лише сім сезонів, з них один – найперший, а також три – через бан УЄФА у зв’язку із сумнозвісними подіями на початку 90-х. У Кубку чемпіонів – 1970/1971 «зірки» дійшли до півфіналу, але примудрилися після домашньої перемоги 4:1 над грецьким «Панатінаїкосом» вилетіти, програвши 0:3 в Афінах (це був перший сезон, коли застосовувалося правило «виїзного гола»). Проте, в 1/8 фіналу того ж турніру у сезоні, що передує нашому, двічі переграли могутній «Ліверпуль» із рахунком 2:1! У 1979-му белградська команда досягла фіналу Кубку УЄФА, а її найголовніша перемога прийде ще за дванадцять років, в останньому класичному «кубковому» розіграші головної футбольної чаші Старого світу.
Вісім гравців «Црвени Звезди» виступали за збірну Югославії на Мундіалі-74. На цьому турнірі стабільно міцна команда із претензією на медалі запам’яталася скоріше історичним рекордом у побитті африканських дебютантів із Заїру (9:0) – у чверть/полуфінальній групі «юги» програли усі три матчі – ФРН, Польщі та Швеції.
Фінал. 14 травня 1975 року.
Тут я, напевно, розчарую прихильників «Динамо» найкоротшим описом дійства, що відбувалося на стадіоні «Санкт-Якоб» (Базель, Швейцарія). Лише близько 11 тисяч глядачів спостерігали за декласацією «Ференцвароша» з рахунком 3:0 (два голи Онищенка у першому таймі та «контрольний» від Блохіна у другому).
Для повноти чемпіонського абзацу згадаємо стартовий склад, він же фінальний (так, жодної заміни, але у ті роки зміна у складі в ході матчу взагалі була непересічною подією): Євген Рудаков – Віктор Матвієнко, Стефан Решко, Михайло Фоменко, Володимир Трошкін – Анатолій Коньков, Володимир Мунтян, Віктор Колотов, Леонід Буряк – Олег Блохін, Володимир Онищенко. Але за сценарієм ми ж більше про суперників, яким віддаємо належне
Що ж, дібралися нарешті до «якогось оцього «Ференцвароша». Володар Кубку Ярмарок 1965-го року, фіналіст того ж турніру 1968-го, півфіналіст вже реформованого Кубку УЄФА 1972-го. У списку «скальпів», зокрема, «Ювентус», «Манчестер Юнайтед», «Рома», «Атлетик» (Більбао), знову той же «Ліверпуль». Та й шлях «Фраді» у поточному розіграші викликає лише повагу. До речі, у першій частині не було згадано про елімінацію в 1/16 фіналу валлійського «Кардіфф Сіті» (2:0 та 4:1), який хоч і репрезентував другий за значимістю англійській дивізіон, але на той час міг добре «попити кров» провідним командам континенту. Також не будемо забувати, що перед початком сезону 1974/75 всього лише у 32 роки футбольну кар’єру, яку на клубному рівні повністю присвятив «Ференцварошу», завершив легендарний Флоріан Альберт, лауреат «Золотого м’яча» 1967-го року.
Сім футболістів з берегів Дунаю також взяли участь у «фіналі чотирьох» Євро-72 (програш збірній СРСР у півфіналі – 0:1, та Бельгії у матчі за третє місце – 1:2), хоча з них проти киян на «Санкт-Якобсі» вийшли тільки два Іштвана – голкіпер і капітан Геці та півзахисник Юхаш.
Та поразка у Базелі, можливо, стала своєрідною «точкою неповернення» для найтитулованішого угорського клубу, що з того часу в єврокубках не те, щоб хоча б повторив попередні досягнення, але навіть перемог над топ-клубами, або наближених до них, не здобув (мої вибачення Сергію Станіславовичу Реброву, останні роки – трошки не те). Те ж саме символічно стосується й національної збірної, однієї з найкращих у 50 – 60-х (особливо на Чемпіонаті світу 1954-го), яка хоча й виходила «за інерцією» тричі поспіль потому на світові футбольні форуми, водночас, більше запам’яталась єдиним на мундіалях двозначним рахунком (10:1 із Сальвадором у 1982-му) та знищенням у Мексиці за чотири роки 0:6 новою «машиною Лобановського», ну а потім на довгі роки впала у футбольну «кому».
Що було далі: у 1975-му були «п’ять баварців» (с) у Суперкубку УЄФА та «Голденбол» Олега Блохіна, а ще й черговий титул радянської першості.
Як висновок: «розібравши» суперників «Динамо», констатуємо, що на той момент Кубок володарів кубків зібрав один із найсильніших складів за всю історію турніру. Звісно, можна маніпулювати абсолютними значеннями – наприклад, вказати, що станом на 2022 рік учасники того розіграшу 24 рази вигравали на всіх (п’ятьох) головний трофей футбольної Європи, але це навряд чи вплине на об’єктивність. Спираємось на аналіз, хто був ким тоді, ну а читачі завжди можуть мати іншу точку зору.
Також, для спростування тези у прев’ю першої частини – рішення УЄФА стосовно ліквідації «маленького вухатого» ґрунтувалося на розширенні Ліги чемпіонів, але аж ніяк не через «слабкість» учасників. Нагадаємо, що жодна команда не змогла перемогти у ньому двічі поспіль. Водночас, автор згоден, що той самий Кубок УЄФА за складом практично завжди був сильніше, та й часто «крутіше» навіть за Кубок європейських чемпіонів (спойлер – за кількістю учасників із топових чемпіонатів).
Отже, не хочеться згадувати про «якийсь оцього» у прив’язці до гідних опонентів, а тим більше, щось інше негативне про те динамівське покоління, якому підкорився увесь футбольний континент.
Автор: Сергей Степаненко – футбольный блогер
