В умовах повного локдауну юним вінничанам, які займаються складно-координаційними видами спорту, було досить важко тренуватись. Адже онлайн не дуже відпрацюєш вправи, які вимагають спільного виконання. Як знаходили вихід із цієї ситуації та яким чином відпрацьовували пропущені тренування, «Інформаційній Вінниччині» розповіла директор Вінницької дитячо-юнацької спортивної школи зі складно-координаційних видів спорту Наталія Голяк.
– Дистанційне навчання стало справжнім випробуванням для тренерів. Для дітей також, але для тренерів особливо. У нас дуже сильна школа, одна з найкращих в Україні. І єдиний в Україні ліцензійний килим, який відповідає усім міжнародним стандартам, знаходиться в нашій спортшколі. Є також ліцензійна доріжка. Цей спортивний інвентар допомагає нашим вихованцям виборювати високі нагороди на змаганнях міжнародного рівня. У нас теж неодноразово проводився міжнародний турнір “Зірки над Бугом”. І тут урядом приймається рішення про карантин, і це означає, що ходити у спортзал не можна. Звісно, тренування стало дистанційним. Але наш вид спорту передбачає роботу у парах (жіночих, чоловічих, змішаних), жіночих групових вправах. В них повинен бути контакт один з одним щодня. Тренер Валентин Третьяков колись мені сказав: «Наш вид спорту не може давати відпустку навіть на день, бо тоді ми робимо п’ять кроків назад».
Тобто, вихідних і свят немає? Навіть на Новий рік, Різдво, Великдень?
– Святкувати можна ввечері, а зранку – тренування. Тому що наші спортсмени повинні знати один одного, як самого себе. Адже кожен грам, який варіює у вашому організмі, відчуває партнер. Важливо, скільки ви з’їли, випили, скільки поту з вас вийшло під час тренування. Це такі мікростандарти, які потім впливають на результативність змагань. Тому було дуже складно. Мій старший син Володимир є членом збірної України, тренується у змішаній парі. І його напарниця Вікторія на час карантину жила у нас в будинку. Нам пощастило, що вже почалась весна, і була можливість тренуватись на вулиці. Працювали під керівництвом їхнього тренера, мого чоловіка Юрія Леонідовича (головний тренер збірної України зі спортивної акробатики, Заслужений тренер України, член технічного комітету Міжнародної федерації гімнастики). Але спеціалізований зал нічим не можна замінити. В домашніх умовах деякі елементи відпрацьовувати неможливо. Зрозуміло, що виходили із тих реалій, в яких опинились.
А решта юних спортсменів взагалі працювали онлайн?
– Так, проводили дистанційні тренування. Тренерам потрібно було придумати, як мінімально втратити те, що вже напрацювали до того моменту. І якщо зазвичай вони працюють по 6-8 годин на день, то на карантині працювали цілий день. Адже в когось зі спортсменів трапляються проблеми з інтернетом, а в когось паралельно йде шкільне навчання. Потрібно усім приділити увагу, і меншачкам, і старшим. Усе пояснити, проконтролювати виконання тощо. Після весняного карантину, напевне, діти попереду тренерів бігли у спортзали. Вони так заскучали, що ці килими і доріжки ледь не цілували. Дуже раділи. В залах вони не лише тренуються, тут вони соціалізуються, і це дуже важливо для подальшого життя.
Чи існував ризик, що діти не витримають такого режиму тренувань і припинять займатись спортом?
– Звісно, ризик був. У нас час від часу міняється склад двійок та трійок. Коли діти дорослішають, пари і трійки розпадаються. Діти ростуть, і тим, хто підкидає третю чи третього, стає це робити важко. Відтак, склад змінюється. Дехто не витримує навантаження. Буває, що покидають через особисті причини, особливо у період, починаючи з 7 класу. Це пов’язано з періодикою пубертатного періоду у дітей. Крім того, з’являються додаткові заняття, у школі по 8 уроків, а коли закінчує школу – ЗНО, ДПА. Я по синові бачу. Як він витримав це все, і ще й посів на Всесвітніх змаганнях в програмі чемпіонату світу п’яте місце, не знаю. Звісно, у нас радості не було меж. Втім, після цього склад розпався, тому що батьки його напарниці переїхали до Києва. Я постійно наголошую, що для ефективних занять спортом повинен працювати тандем: дитина, тренер, батьки. Тренер керує процесом, батьки допомагають.
Чи буває, що батьки і тренер не знаходять спільної мови? Дитина хоче, а батьки чомусь не дозволяють займатися спортом?
– Таке трапляється, дійсно. Це теж, мабуть, пов’язано з перенесенням нереалізованих мрій та бажань на дитину. Мовляв, «Ось ми не змогли, а ти зможеш. Ось у нас не було можливості, а ми для тебе створили усі умови». Батьки нав’язують свій сценарій: вступати у певний вуз, готуватись активно, ходити на додаткові заняття, а спортивну кар’єру закинути. Хоча досвід показує, що юні спортсмени чудово вчаться, закінчують школу з медалями, вступають у сильні вузи і продовжують спортивну кар’єру. А у нашому суспільстві чомусь панує думка, що спортсменам голова не потрібна. Хибна думка, адже у будь-якому спорті потрібно прораховувати усе, думати наперед.
Можна стверджувати, що спортсмени якраз досягають у всіх сферах успіхів, тому що звикли перемагати та долати вершини?
– Скажімо так, словами мого батька: «Людина різною не буває». Вона однакова усюди: в сім’ї, у школі, на роботі, у спорті. І гарні спортсмени досягають гарних результатів не тільки на спортивних олімпах, але й по життю. І працювати наші спортсмени йдуть у найрізноманітніші сфери, в тому числі й на керівні посади. Коли я працювала у спортшколі № 1, що у Центральному парку, туди зранку до вечора стільки людей приходило! Особливо пограти у настільний теніс. Якраз спортсмени (не можна казати колишні, бо колишніх спортсменів не буває) і постійно займаються. Ви подивіться, хто ходить у спортклуби? Це успішні люди.
Такий приклад слугує гарним орієнтиром для юних спортсменів?
– Звісно. Втім, буває, що діти припиняють тренуватись. З різних причин. Але вже за рік приходять, тому що не можуть без спорту. Вони вже виховали у собі силу духу і міцний характер. І потребують подальшого розвитку. Вважаю, що все залежить від батьків: що вони вклали в дитину змалечку, такою вона й буде. Дитину потрібно виховувати ще коли вона в животі. І виховувати власним прикладом. Крім того, спорт дає велику впевненість у своїх силах та силу протистояти «поганим компаніям». Я не вірю у відмовки «що ж поробиш, потрапив під вплив поганої компанії». Хіба дитина не має своєї голови на плечах, щоб вирішити для себе, що краще?
Що б порадили вінничанам, які не займаються спортом?
– Насамперед, потрібно втілювати у життя гасло «полюби себе». Полюбити у всьому: розвиватись, вивчати мови (незважаючи на вік, адже в мене є приклади людей, які зайнялись вивченням мов і після 70-ти) тощо. У таких людей піднесений настрій, вони цікаві для співрозмовників. І фізичний стан теж з цим пов’язаний. Коли людина знаходиться у тонусі, до неї і хвороби не чіпляються. Це так звана бадьорість духу. Якщо ти зранку вийшов на вулицю, посміхнувся сонечку або хмаркам, дощику, снігу, потягнувся із задоволенням, то виникає потреба виконати фізичні вправи. І це не обов’язково комплекс вправ силових, це можуть бути легкі для виконання вправи. Можливо, комусь потрібно спину розім’яти, комусь – плечі або шийний відділ. Потрібно робити те, що хочеться, те, що приносить задоволення. Прислухатись до себе. Якщо м’язи просять, то можна й прес покачати та віджатись від підлоги. А головне – позитив та гарне самопочуття.
