Народився Анатолій Романович в місті Вінниці 10 березня 1934 році, в сім’ї військового. В 1941 році пішов навчатись до першого класу Ліпецької школі. Коли розпочалась війна сім’ю евакують в село Суходол, Сергіївського району Куйбишевської області, де розташовувалась військова частина дальньої бомбардувальної авіації.

У 1944 році знову повернулись до Ліпецька, де Анатолій продовжив навчання в школі, але ненадовго. Згодом переїзд до міст Іваново, Мічурінськ і Конотоп. До Вінниці повернулись у 1946 році, де Анатолій продовжив навчання в 32-ої залізничній середній школі.

Завдячуючи вчителю фізичної культури Федору Тимофійовичу Наумову у 1948 році став займатись легкою атлетикою і брав участь у щорічній спартакіаді Південно-західної залізниці серед школярів, перемагаючи у змаганнях з бігу на 400 м, зі стрибків у довжину, метанні диску і спортивній ходьбі. Приймав участь у загальноміської легкоатлетичної естафети на призи газети «Вінницька правда», яка пролягала вулицями міста. В школі Анатолій ще займався спортивною гімнастикою у відомого тренера Пантелеєва Леоніда Кузьмича.

З 1952 по 1956 рік навчався у Вінницькому педагогічному інституті на історико-філологічному факультеті. На першому курсі інституту почав займатися важкою атлетикою у тренера, теж історика, Аркадія Львовича Бурштейна. На другому курсі – легкою атлетикою, спеціалізація біг на 400 м. з/б., у тренера Семена Григорович Крицштейна – члена збірної команди СРСР з бар’єрного бігу.

Всі студентські роки входив до складу збірної команди області з легкої атлетики, був переможцем першості ЦР Всеукраїнського ДССТ «Буревісник» з бігу на 400 м. з/б. Взимку займався лижним спортом під керівництвом тренера Олександра Олексійовича Глушака. Після закінчення навчання в інституті Анатолій Романович отримав спеціальність вчителя історії, а займаючись факультативно – ще й вчителя фізичної культури.

З 1956 по 1959 роки – служив в Закавказькому військовому окрузі біля м. Ленкорань, Азербайджанської РСР в умовах субтропічного клімату. У 1957 році попав в зону, де американці використали бактеріологічну зброю і захворів тропічною малярією і лихоманкою «Папатачі» – це практично був смертельний діагноз. Тричі кожного місяцю лікувався у шпиталі і лише завдячуючи високій фізичній підготовленості йому вдалось заглушити хворобу. В армії, як вчитель фізкультури, він тренує військових і сам бере участь у змаганнях.

Після армії, у 1959 році Анатолій повертається до Вінниці і влаштовується на роботу інструктором міського комітету комсомолу. Лікарі в нього ні якої малярії не визначають і не лікують, бо такої хвороби в Радянському Союзі немає. Однак, за щоденником Локаєнка, в ті часи він 66 разів прямо на вулиці падав від запаморочення і вирішив самотужки боротися з хворобою і зайнявся самолікуванням.

Так, за запрошенням майстра спорту Юрія Протопопова зі “Спартака”, почав тренуватися у секції з вільної боротьби. Але з після першого заняття в нього піднялась температура – 39,6 і яка не спадала цілу неділю. Однак поступово фізичний стан прийшов у норму, і Анатолій переходить тренуватись класичною боротьбою до Семена Яковича Поляченка.

Сусід Локаєнка Анатолій Житецький, в майбутньому рекордсмен світу, загітував свого старшого товариша на тренування важкою атлетикою в Авангард до Василя Івановича Боба, який згодом став Заслуженим тренером України. Школу боксу він пройшов у першого майстра спорту міста Вінниці Павла Івановича Бурлакова. І у всіх цих видах він виступає на змаганнях, займаючи 5-6 місця.

З 1962 по 1965 рік Анатолій Локаєнко навчається в аспірантурі на кафедрі історії Київського університету імені Т.Г. Шевченка, після закінчення якої захистив дисертацію кандидата історичних наук. В університеті активно продовжував займається спортом, виступав на змаганнях серед викладачів і студентів з вільної боротьби за команду істориків, яка зайняла 1 командне місце. Потім на змаганнях з класичної боротьби виборює третє місце на першість Всеукраїнського товариства «Будівельник».

Після закінчення навчання в аспірантурі повернувся на роботу до педагогічного інституту, де працював викладачем, старшим викладачем, доцентом кафедри історії по 1996 рік, а з 2005 по 2011 роки – доцентом кафедри гуманітарних наук Вінницького соціально-економічного інституту Університету «Україна». За участь в міжнародних конференціях з питань новітніх технологій навчання та виховання студентської молоді він отримав звання Члена кореспондента Академії з питань креативної педагогіки. Працюючи в навчальних закладах, приймає участь у обласних змаганнях серед викладачів з настільного тенісу, кульової стрільби, а на всеукраїнських змаганнях серед викладачів 19-ти приватних вузів університету «Україна» займав особисте 1 місце у змаганнях з плавання, з бігу на 400 м. і 2-і командні місця з міні футболу, волейболу і настільного тенісу.

За багаторічну і плідну працю та участь у написанні енциклопедичного видання «Історія міст і сіл України (Вінницька область)» нагороджений Грамотою Президії Верховної ради УРСР.

У 1980 році, за високу активність та спортивні досягнення йому було доручено нести факел естафети Олімпійського вогню XX літніх Олімпійських ігор в Москві.

Брав участь у 2005 році в зірковій велосипедній естафеті «З’єднаймо Україну в русі!» від Вінниці до Києва. Останні роки він продовжував виступати у спортивно-масових заходах серед ветеранів і не розставався зі своїм другом – велосипедом. Разом з тим, поєднував своє спортивне захоплення участю в мистецьких заходах, демонструючи свої гарні вокальні здібності, пропагуючи українське народне пісенне мистецтво, в складі трьох аматорських ветеранських хорових колективах, веступаючи перед учнями шкіл, на підприємствах, у військових частинах.

Таке цікаве і насичене життя Локаєнка Анатолія Романовича пролетіло ніби одна мить. І в нашій пам’яті він завжди залишиться високоерудованою, інтелігентною, цікавою, енергійною і веселою людиною.

Велика спортивні родина Вінниччини сумує з приводу смерті новопреставленого і висловлюють своє співчуття рідним і близьким, особливо дружині Тамілі Макарівні, дочкам Ірині, Людмилі, сину Олександру, онукам Дмитру, Віталію, Воладимиру, Марії, Анастасії, правнукам Андрію, Дмитру.

Більшість матеріалу тут використано з інтерв’ю А.Р. Локаєнка, яке було надруковано в газеті «Вболівальник» № 10 від 16.03.2014 року до його 70-річчя.